Ми так багато любимо відкладати, що просто перестаємо жити. Бо чи є тут наше життя, коли ми чуємо кожного близького і колегу, але свою потребу перекладаємо на завтра? Чи є наше життя в обіцянках за років 10 дозволити собі новіше авто? А в відкладанні бажаного походу чи поїздки? Чомусь все важливе часто йде в завтра — гра з дитиною, прогулянка на самоті чи така бажана зустріч з кимось дорогим… Тільки «завтра» підступне — його ж просто немає.