Сьогодні ланцюжок не про мистецтво. І не про пухкий сніг у Києві. Сьогодні ланцюжок про розпач і злість. Мій розпач і злість. Я не розумію, як в 21 столітті люди досі можуть лежати у крижаних ок0пах й багнюці під 0бстр|лами, але вже й др0нів теж. Я не розумію, як для світу може бути океу, коли з руїн будівлі живим виходить тільки чоловік з усієї родини. Я не розумію, як жити це життя, коли читаєш «я не встигла сховатися, просто вжалася у ліжко від страху». Стільки років розвитку людства, щоб що?