Я зі зросійщенної київської родини, мій тато — етнічний росіянин. Українську була в школі, але поза — все на рос. Мій момент: вже в окупованому Маріуполі змінюють табличку з назвою міста заради однієї букви — рос «и». Впізнала в цьому себе, і стало настільки боляче, що перемкнуло назавжди. Накидала тоді допис в інсту на згадку

2015-2016 роки. Дружина підштовхнула і була основним ініціатором.

грудень 2021. не було якогось визначного моменту. просто задала собі питання, чому я в країні Україна говорю не українською, а мовою іншої країни. це вставило мізки на місце. потроху почала переходити. в лютому 2022 повернулась виключно до свинособачої, бо мозок був перенавантаженний і без того. десь вже з березня перейшла на українську остаточно. було трохи незвично, але більше ніколи не поверталась до свинособачої. трошки контексту: я з Донецької області. 22 роки говорила не українською.

23 лютого 2022 року зрозуміла, що час повертатись до коріння. я ще до цього зʼясувала, що мої батьки перші у родині російськомовні, до цього всі покоління говорили українською. було важко, хоча я вважала що норм володію українською. зараз говорю на суржі насправді, але працюю над тим, щоб очищувати мову. Найважче дається міняти різноманітні сталі вирази та цитати, яких багато у моїй мові.